Озираючись на ті далекі страшні часи, ми, громадяни сучасної незалежної держави, повинні радіти, що справдилась мрія наших пращурів, за яку вони проливали свою кров і віддавали душу. слід сказати про трагічну долю свідомої інтелігенції: письменників, учителів, лікарів, які через свої гуманістичні переконання були засуджені на тяжкі роки заслань, де більшість з них закінчила своє життя в тяжких муках і стражданнях, але не зломилася морально. і ці репресії продовжувалися роками. навіть у тяжкі роки війни жахлива фабрика смерті не припинила своєї діяльності. зайвим, напевно, буде нагадувати про події страшного голодомору 1932 - 1933 років, коли так званий «батько» слов'янських народів, втомившись боротися з бажанням незалежності наших громадян, втілив у життя нелюдську програму своєї хворобливої уяви. скільки людей нашої багатостраждальної країни загинуло з легкої руки безжального тирана, ката українського народу, який невпинно глузливо стверджував, що «жить стало лучше, жить стало веселей». за період з 1932 по 1933 рік населення нашої країни зменшилося приблизно на двадцять мільйонів. двадцять мільйонів ні в чому не винних людей загинули жахливою тваринною смертю. я вважаю, якщо вже ми народилися в цій країні, колись великій і могутній, а зараз спустошеній і знекровленій, то ми не маємо ніякого права бути байдужими до неї та її тяжкої долі, дурити і знову ображати її, і так вже ображену. ми повинні разом, цілою нацією показати всім, чого варта україна і наша любов до неї. і я впевнена, що всі разом ми здійснимо таку бажану мрію. і зробимо це на честь наших загиблих предків.
Спасибо
