Мможет это. мені навіть важко уявити собі цю велику абстрактну відстань часу – 25 століть. це – до есхіла, а скільки ще від нього до тих давніх греків, що складали міфи про небо і землю, що оспівували героїв, їм такі горді визначення: “герої”, “титани”, чаруючи через століття їхніми славетними подвигами? я нібито бачу старовинний театр просто неба, півколо грубих лав, акторів на котурнах (бо ж говорять про високі матерії, сьогодні трагедію), чую урочистий речитатив хору. а ще – його засмучене, викривлене стражданням обличчя. це прометей. прикутий до скелі. (інші частини твору есхіла втрачено, а цю – найцікавішу, найголовнішу, мабуть, частіше грали, і тому навіть тисячоліття зберегли). дійсно, у “прометеї закутому” есхіл зобразив найважче: відповідальність героя за свій вчинок, розплату, покарання. подумайте: ми не бачимо ні подяки, ні винагороди. люди, заради яких прометей зробив свій подвиг, десь там, “за кадром”. хто знає, може, вони й не згадують про нього! є собі вогонь – та й годі. учорашнім жалюгідним створінням ще багато треба пройти, щоб навчитися вдячності. а що є? страждання. пасивна зрада друга. гефест співчуває титанові, але, виконуючи наказ зевса, приносить міцні ланцюги. сльози та вмовляння сестер-океанід. горе матері. навіть батько, чоловік, теж радить підкоритися верховному богові. можливо, сумніви. хоч він і титан, а все ж таки відчуває біль від цього орла, зазнає ганьби від прилюдних страждань, спливає кров’ю. і хор, його головний співбесідник у трагедії, теж каже: нет, смертным чересчур, себя в таком не оставляй несчастье. мабуть, він вже зважив і міру своїх страждань, і можливість знову стати могутнім, як боги. навіть безсмертя зараз – я впевнена – не приносить йому задоволення, а здається безмірно довгим, безкінечним шляхом муки… але з’являється можливість, так би мовити, почесного відступу: вже не каятися за зроблене, не просити помилування – треба лише обміняти на волю свої знання про майбутнє зевса. здавалося б, життя варте цього обміну. але це для звичайної людини-не для гордого прометея: муки терпеть врагу от врагов – не позорно ничуть. так пусть двухлезвийные кудри огня терзать меня кинутся, пусть от громов сотрясется под натиском бурных ветров весь небесный эфир и до самых корней колеблет глубины земли ураган. и пусть он смешает волны морей и звезд небесных пути в сплошном движенье и шуме, и тело мое пусть бросит на черного тартара дно; но в водовороте железной судьбы меня умертвить он не может. не може зевс ні залякати, ні зламати прометея. бо той, навіть закутий у ланцюги, – вільний. бо він духом своїм не раб. не знаю, не знайшла ні у давньогрецькому міфі, ні у есхіла людської подяки прометееві за все. але ж ми, далекі нащадки, всіма навичками та знаннями, що приніс на землю прометей, володіємо. це ж саме його вогонь зігріває наше житло, його вогник незламності освітлює наші душі. ім’я прометея за його добродійство й жертовність стало символом кращого для людей. а через кілька століть потому люди стануть світлішими душею і з шаною й розумінням вклоняться подвигу і стражданню за все людство іншому герою – ісусу христу.
Спасибо
