жив собі лис микита. хитрий-прехитрий. ніяк його не могли впіймати, а він лише з того насміхався. а вже як виходив на полювання, ніколи з пустими руками не повертався. з того лис став страшенно гордим. ще й зазнався: став сперечатися з товаришами, що серед дня прямо з базару курку вкраде.
от і пішов. отямившись трохи від людського ґвалту на базарі, лис проскочив невпізнаним. але раптом йому зустрілися собаки, які занюхали, хто він такий. тікаючи, микита вскочив у якийсь двір і заліз у діжку. в цій діжці стояла олійна синя фарба. собаки не знайшли нещасного лиса, і він зміг увечері тихенько вибратись і втекти в ліс.
прокинувшись вранці, він дуже засмутився, бо був увесь укритий не то лускою, не то колючими ґулями. але скоро заспокоївся, побачивши, як його злякався вовк. той бідний аж завив і почав тікати. лис вирішив, що з цього можна виграти. прийшовши на звірячий майдан, він сів на місце ведмедя й оповів звірям, що його зліпив святий миколай і назвав звіром остромислом. а на землю пустив, щоб творити лад, судити по правді й не допускати кривди. лис микита був добрим царем, м’якосердним. звірі були дуже раді, що в них є цар, хоч жили, як і раніше: хто був дужчий — той і кращий, хто слабіший — тому жилося гірше, хто що зловив — той те з’їв, а не зловив — то був голодний.
минув рік, і звірі вирішили влаштувати бенкет. всі почали співати. лис на радощах теж підтягнув. і тут його впізнали. звірі так розлютилися за те, що їх довго дурили, що розідрали лиса на шматки. і зараз, коли хто залишиться одуреним і з того стає мудрішим, то говорить: "я на нім пізнався, як на фарбованім лисі".
