*там де пустка замість серця, порятунку вже немає* темі збереження історичної пам'яті, шанування своєї землі, батьківщини присвятив поему «євшан-зілля» микола вороний. узявши за сюжетну основу легенду з галицько-волинського літопису про те, як князь володимир мономах під час походу взяв у полон сина половецького хана. залишив хлопця на чужині, в києві. за гарну вроду хлопця оточили розкошами й увагою, тому він швидко забув рідний край і батька. але старий хан журився й плакав за своєю дитиною, не спав, не їв і, врешті, спорядив до києва гудця, який мав пробудити пам'ять хлопця, нагадати, де його земля. але умовляння не діють, навіть пісні (ані про волю половецьку, ані материна колискова! ) не справляють враження на сина половецького хана. м. вороний не просто переказує сюжет легенди, поет творчо переосмислює літописний текст і надає твору особливо ліричного й водночас драматичного звучання. старий посланець, розуміючи, що його намагання марні, тяжко хилить голову на груди, адже «там, де пустка замість серця, порятунку вже не » і лише застосування магічного євшан-зілля змушують хлопця згадати, хто він є, яке його коріння, де його батьківщина. за літописом, юнак, заплакавши, мовив: «да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». саме ці слова винесені в епіграф поеми. м. вороний наголошує, що в оповіді про половецького хлопця є надзвичайно важливе пророкування для всіх майбутніх поколінь усіх народів. таке попередження, на жаль, виявилося не зайвим і для українців, із яких багато хто відцурався й забув свій край. скільки розсіяно по світу таких синів половецького хана, що за матеріальними благами загубили віру в духовне, але ж багато і в самій україні!
Спасибо
