Серед гаю стояло десятків зо два вуликів. золоті бджоли бриніли в золотому сонячному промінні, купчилися на вуликах біля вічок. у холодку під гіллястою грушею сиділо двоє. зовсім білий дід нахилив своє пооране глибокими зморшками чоло. велика біля борода спадала на товсту полотняну сорочку. він мав широкі плечі й могутні жилаві руки. дід склав ті руки на колінах і щось оповідав тихим, рівним голосом, іноді злегка киваючи головою. з-під його білих кудлатих брів блищали чорні, надзвичайно молоді очі. перед ним просто на землі сиділа дівчинка. ні, не дівчинка, бо на голові в неї був маленький святковий очіпок. вона тільки здавалася дівчинкою, бо з обличчя молоденька. було виразно видно її мов намальовані чорні брови, маленький, трохи горбатий носик, червоні губенята і ніжне підборіддя. трохи засмагле обличчя так і пашіло рум’янцем. тонка шия молодички вигиналась під разками намиста й дукачів. біліла тонка сорочка з мистецьким вишиванням. коліна обнімала картата плахта. молодичка заслухалась дідового оповідання. - у лісі живе полісун, - стиха оповідав старий. – ходить із великою палицею і ганяє вовків, бо він вовчий бог. тихий, як чоловік, тільки великий, як дерево… і від нього тіні нема… а в полі живе польовик. а в очереті над річкою очеретяник. вибігає з очерету білим бараном і лякає людей. а в воді живе водяник, пакості чинить і греблі рве… перед могутньою постаттю обсипаного снігом старечої зими діда його маленька слухачка здавалася ніжною
Спасибо
