Мій обов'язок перед природою мова землі земля прокидається щороку від сну. здається, що коли збігають останні струмочки, то вона востаннє зітхає, щоб далі вдихнути на повні груди свіжого повітря й дати буяння всьому живому. тоді настає справжня весна. а ще мені уявляється, що земля ніби звертається до нас: «бережіть мене, я багата, я родюча. піклуйтеся про мене — і ви не знатимете нестатків. доглядайте мене, і вас ніколи не хвилюватиме майбутнє. поважайте мене, я гідна такої поваги, адже я піклуюся про вас, люди». я слухаю цей голос землі, і мені стає так соромно, що хочеться сказати: вибач мені і тим, хто не поважає тебе. обіцяю тобі, що свій обов'язок перед тобою я буду сумлінно виконувати. моя прабабуся розповідала, що колись батьки карали малих дітей навіть за те, що ті плювали на землю, казали, що то гріх великий, адже земля — свята. сьогодні ми цю святість утратили. ми так ретельно вичищаємо асфальт, у який ми одягнули міста, що, власне, нас уже й не цікавлять дерева, трава, що росте поруч. і ми байдуже кидаємо сміття під ці дерева, молодики свої недопалки. рідна наша земле, прости нас, нерозумних своїх дітей. сподіваюся, що моє покоління виконає свій обов'язок перед природою: будемо берегти її та захищати, як те робили колись наша предки. ми навчимося розуміти мову землі, відчувати її потреби, і вона віддячить нам сторицею: добро повернеться добром
Спасибо
