Синтаксичний розбір речення "той, у кого порожня душа не може бути справжнім другом: він не відчуває людяності в дружбі."

Було тихо й жарко. птахи летять вдень, а вночі відпочивають. загадки: вдень у небі гуляє, ввечері на землю сідає.(сонце) влітку наїдається, взимку відсипається. (ведмідь) навесні тебе радую, влітку прохолоджую, восени годую, а взимку грію.(дерево)

детально про природу.

ось, кажуть, на вогонь і воду можна дивитися нескінченно.  а звертали ви увагу на те, як квітка розпускається рано вранці? прокиньтеся раніше і ви знайдете це прекрасну мить.запевняю, вашому здивуванню не буде кінця, і вам не захочеться щоб це коли-небудь закінчилося.  а пишність скель? їх величавість вражає, висота притягує.  вершина обіцяє безмежне щастя.  прозора вода річки змушує вірити в русалок.а поле ромашок?   уявляєте гектари ромашок, до самого горизонту одні ромашки.  хочеться бігти по цьому полю, відчуваючи як вітер обіймає своїм теплом.  а гроза?   така, що аж скла тріщать.  і злива.  краплі такі великі, що, здається, це хтось із відра вихлюпує на вас воду.  і таке приємне полегшення небес після дощу.  з'являється сонце, таке яскраве і кличе вас пограти з ним, обіцяючи зігріти й приголубити.  його обіцянки - ніколи більше не пропадати.могутня верба кличе відпочити в її тіні.  під гілками так прохолодно і затишно, що хочеться залишитися тут жити назавжди   і ніч.  вовк, який співає колискову місяці.  таємничі і далекі зірки дозволяють доторкнутися до них.  цвіркуни вас присипляють, обіцяючи що завтрашній день буде не менш насичений ніж сьогоднішній!

художник намалював казкову осінь чарівним пензлем.

на аркуші паперу почали зявлятися нариси малюнку.

тільки справжній скульптор може створити з гіпсу диво.

підточивши олівець,письменник написав початок дива. 

людське неповторне та звичне, радісне й сумне, сповнене глибоких переживань, солодке, як мед, і гірке, як полин.

люди, їх мі усі вони зовсім різні й чимось неповторні. вони, мов ті зорі на небі, що горять своєрідним світлом.

так, життя кожної людини - це стежина, устелена жовто-гарячими чорнобривцями, духмяними вишеньками, стежина з червоними та чорними тонами, як у цій пісні «червоне - то любов, а чорне - то журба»

бо й справді, кожне життя дається нам якоюсь дивовижною квіткою, яка вранці вмивається росою, зустрічаючи новий день, ніжно простягає руки-пелюстки до сонця, щоб захистило її від усього злого й недоброго, а ввечері тихо й сумовито складає свою голівку до матері-землі, сподіваючись наступного дня побачити цей світ кращим.