сьогодні шанування старшого покоління, на превеликий жаль, не є популярним чи модним. я вважаю, що це одна з головних проблем сучасної україни. багато художніх творів вчать нас шанобливому ставленню до старшого покоління, повазі до пращурів, але чомусь сьогодні скрізь ми бачимо зворотнє, неповагу і зневажання.
шанування старості в основі своїй має повагу та уважність до людини, її потреб, віку та того факту, що завдячуючи їй ми маємо наше сьогодення.
шанування до людини народжується в родині, плекається в школі та знаходить свою реалізацію в суспільних відносинах. на жаль, сьогодні в дуже невеликому числі українських родин вчать дітей, як шанобливо ставитися до старших людей. сучасне телебачення зовсім ігнорує цю потребу в вихованні у молодого покоління шанування до старших людей. коли подивишся, як поводяться у транспорті, в чергах зі старими людьми, то стає соромно за українців, за націю з віковими традиціями і культурою.
на жаль, ставлення держави до старшого покоління також показує їх повну зневагу цими дорогоцінними людьми. і поки держава не навчиться шанувати старість, ще довго нам прийдеться вчитись на власних помилках.
я проти існуючої в суспільстві думки про те, що стара людина - неповноцінна. бо старіє тільки тіло, а душа завжди молода. я вважаю, що треба більше звертатись до людей похилого віку, вони наймудріші люди нашого суспільства. треба створити клуби для людей похилого віку, дати їм заняття по душі, їм щоденно.
вікова мудрість вчить,"що посієш, то і пожнеш". і тому наше сьогодняшнє ставлення до старшого покоління готує нашу старість. якщо ми шануємо старість, наші діти будуть шанувати нас. і не треба потім на когось нарікати, бо тільки шанування народжує шану і повагу.
зрештою, все повинно змінитись. повага і шана повинні повернутись в наші родини, на нашу землю, бо без цього ми ніколи не будемо гідними свого краю, своїх пращурів, величного майбутнього.
